GO!
ПОЛЯРНИКИ

/ 2014 /

/ З розповідей справжніх полярників /

Стан: замерзлий.
Темп: надто врівноважений.
Місце дії: Південне полярне коло.
Фон: крики сніжних буревісників, антарктичних поморників та королівських альбатросів.
Ключове слово: проджеріти.

Playlist

Дійові особи:
Ді – полярник
та його наречена Ді

Справа в тому, що Антарктика не пробачає легковажність. І я з жахом інколи позирав на Ді...
[ За попередніми підрахунками до аеропорту Мак-Мердо залишалося менше двох діб ходи пішки. Ми йшли вдвох – я і моя дружина. Точніше, вона ще не була мені дружиною. Але на безіменному пальці її правої руки красувалася обручка ціною в 8 тисяч. Але ми йшли пішки… Одружитися ми намагалися вже втретє. Ми були такою собі парочкою невдах. У нас нічого не виходило з першого разу. Ну геть нічого. З цією обручкою Ді ходила вже третій рік. І третій рік ми планували весілля. Два попередніх рази нам просто не вистачило грошей. Насправді, їх не вистачало і зараз. Але тягнути вже не було куди. І тепер ми йшли по перемінно засніженій Антарктиці, по західній її частині, на одну добу довше, ніж було заплановано. Тому що Ді забула на станції свою весільну сукню. І ми змушені були повертатися назад. А в аеропорту Мак-Мердо вже чекав літак на материк, а звідти – на Домінікану. Літаки літають лише до початку квітня. І якщо ми хотіли забратися геть, то часу в нас було обмаль.
Справа в тому, що Антарктика не пробачає легковажність. І я з жахом інколи позирав на Ді. Вона йшла зліва від мене. Дивилася собі під ноги. Йти було важко. У Ді за спиною у чохлі тяглася слідом за нею її весільна сукня. Ді все ще боялася її зім'яти. ]

[ Дійсність створюється, в пам'яті. Про це писав Пруст. Речі, які я сьогодні бачу вперше, не здаються мені справжніми. Те ж саме було з Ді, коли вона ступила на станцію вперше. ]

Ді: Печалька…

[ Все, що Ді знала про Антарктику, не виходило за межі енциклопедичних знань, які вона знаходила в інтернеті. Ді приїхала до мене на вантажному судні пів місяця назад. А з порту її сюди доставив гелікоптер. Прибула сама, без зміни. Станцію відтепер закривали через недостатнє фінансування. Спочатку Ді тут було важко – це було помітно.
Коли Ді прибула на станцію, перший тиждень вона виходила зі мною два рази на день. Першого разу до прибудови, в якій знаходилися основні прилади та датчики. Прибудова знаходилася в 400 метрах від житлового будинку. А другого разу за 1 км від станції, де я запускав метеозонди та метереологічні ракети.
Всі ці 400 метрів та 1 км Ді два рази на день проходила по снігу на високих підборах. Щоб справити на мене враження.
Ді прибула на станцію першого березня. Першого березня, за п'ятнадцять хвилин до її прибуття, я заблокував доступ зі свого комп'ютера до всіх інтернет сторінок, окрім домена Антарктики .aq. ]

Ді: Я люблю, коли ти говориш. Я люблю тебе слухати. Ти завжди кажеш розумні речі. Може, й не завжди. Може, це я недостатньо розумна. Але принаймні, коли ти їх кажеш, вони здаються розумними.
Ді: Важко говорити при температурі 13 градусів за Фаренгейтом.
Ді: Це скільки за Цельсієм?
Ді: -10.
Ді: Печалька… Зараз не так вже й холодно. Чи я вже просто звикла.
Ді: Тут і за рік важко звикнути. А ти тут лише два тижні.

[ Тиша тут майже ніколи не порушувалася. Ніхто не мав на це права. В Антарктиці майже не говорять. І на це є багато причин. По-перше, важко через температуру. По-друге, ні до чого. По-третє, нема про що, тут нічого не відбувається. Кожний наступний день боляче ранить схожістю на попередній. Кожний день починається так, ніби підіймається завіса перед початком гігантської бездіяльності всесвіту, ніби єдиним завданням дня є показати, що нічого не змінюється, нічого не відбувається. Ніби нас обманюють, а ми віримо, хоч і знаємо, що обманюють.
Єдине, що могло порушити тишу в Антарктиці – це птахи та вітер. І їх ще треба було вміти відрізнити. Їхні звуки тут, коли вони ковзають засніженими або зовсім скрижаними скелями, були схожі на шуркоти та хникання. А потім знову раптом запановувала тиша. Від цієї тиші навіть у вухах дзеленчало. ]

[ Одружитися на Домінікані – звичайно, було ідеєю Ді. Коли вона приїхала, і я зрозумів, що від цього не відкараскатися, то запропонував обвінчатися у церкві Святої трійці на острові Ватерлоо, неподалік від станції "Берменгаузен". Але Ді день старанно вивчала карти, і сказала своє рішуче "ні". До аеропорту в Мак-Мердо відстань була менша. Дарма, що потім ще летіти на Домінікану з двома пересадками.
Я йшов і дивився на заспане море. Небо було позбавлене того синювато-чорного відтінку, котрий свідчить про близькість відкритого моря. ]

Ді зупиняється.

Ді: Ми робимо привал?
Ді: Так.
Ді: Надовго?
Ді: На ніч.
Ді: Тут не буває ночей.
Ді: Формально, так.
Ді: Ді, ми точно не заблукали?
Ді: Ні, все під контролем, Ді.

[ Розбивав палатку я сам. Ді нічого цього робити не вміла. В такому антарктичному поході вона була вперше. ]

[ У Антарктики є свій власний запах. Як у жінок. Інколи підходиш до якоїсь жінки і відчуваєш, що запам'ятаєш її саме за її запахом. Бо більше ні в кого такого немає. Щоправда, підходити тоді треба дуже близько. І це не запах парфумів. Це запах шкіри, мускусу чи чогось ще – достеменно не знаю. Такий запах є не у всіх. У Ді його не було. А може я просто не встиг його вчасно вирізнити, допоки зовсім до неї не звикб не принюхався. Але тут він був і не потрібен. Тут був запах Антарктики. Особливо від відчувався при сильних морозах. Ним пронизана вся континентальна Антарктика. Він ледь помітен, і зазвичай на нього навіть не звертаєш уваги – такий він незначний. Але при особливо сильних морозах я його завжди відчував. Якийсь час я намагався знайти порівняння, але здався. Вже після, коли пройшли сильні холоди, я зрозумів, що це був за запах – "карамельна ваніль".
Загалом, це була моя ідея не взяти транспорт. Я хотів пройтися пішки. І тепер я просто насолоджувався цим запахом.
За рік я відростив 28 см бороди. Я її лінійкою весь час міряю. Я її, звичайно, інколи підстригаю.Тому вона б могла бути і довшою. Ді сказала, що на континенті зараз бороди в моді. Що їй подобається. Тут бороди в моді завжди.]

[ Палатку я розбивав не довго. Вітру майже не було. Я взяв лопату. Та прийнявся вирізати зі спресованого снігу куби. Ді за всім цим спостерігала як птах. Вона нахилила голову трохи на бік. Присіла зручніше на великий камінь в ущелині. І просто дивилася. Ді взагалі була не говірка. Їй, щоб почуватися комфортно, не обов'язково треба було розмовляти з людьми, підтримувати розмову. В цьому плані вона була безпосередньою – не хочеш говорити, не говори. Я давно помітив, що вона любила більше мовчки спостерігати за світом, аніж розповідати про нього чи про свої почуття. Мені це в ній подобалося. Кубами криги я привантажив кути палатки. Це був наш запас прісної води. Може, навіть завеликий.
Втомлено та байдуже я знову подумав про Ді. Про що вона зараз собі думала, сидячи в двох метрах від палатки. Я занадто довго пробув сам в Антарктиці. Мені тепер було незвично чиєсь дихання поряд. Не звично, що треба з кимось говорити.
Я відчув, що втомився. На Антарктиці швидко втомлюєшся. Загалом, відчуваєш себе непогано, але швидко ходити та підіймати дуже важкі речі не можеш. Одразу з'являється віддишка та паморочиться в очах. Уві сні в тебе зупиняється дихання. Це називається апное. Від цього дуже втомлюєшся. Тому що практично не висипаєшся. Але це не так вже й важливо, тому що взимку у багатьох все одно починається безсоння. Через місяць після прибуття на станцію, у мене інколи траплялися галюцинації – здавалося, що повз пролетіла муха. Але ніякої мухи тут звичайно бути не могло. А одного разу я прокинувся від того, що здалося, що поблизу літає комар. Тут людина не живе. Тут людина повільно помирає. ]

Ді сідає на камінь поруч з Ді та дістає з кишені свою губну гармоніку.

Ді: У тебе є улюблене слово?
Ді: Ні. А повинно бути?
Ді: Мабуть, просто запитала.
Ді: Ну якщо ти запитала, то в тебе повинно бути улюблене слово.
Ді: Правильно.
Ді: То яке?
Ді: Відчай.
Ді: Саме правильне слово на Антарктиці.
Ді: Чому?
Ді: Слово відчай тут набирає надто трагічного змісту.

[ Я заграв. Заграв перше, що спало на думку. Ryan Adams. На Антарктиці виходить видобувати з неї особливо трагічні звуки. Може, це через сухість повітря? Чи тут просто все в декілька разів трагічніше? Я уважно подивився на свою гармоніку. Ні, це була звичайна С-мажорна діатонічна губна гармоніка з десятьма отворами. ]

Ді: Крига довго тримається.

[ Я злякався свого власного голосу. Він здався мені тонким та невиразним серед стилих скель, що приглушували будь-який звук. На якусь мить мені здалося, що і Ді помітила цю фальш у моєму голосі. Вона дивилася на мене та ніби вимагала пояснень. ]

Ді: Навчиш мене грати?
Ді: А витривалості в тебе вистачить?
Ді: Так, вистачить.
Ді: Тоді тримай.
Спочатку треба вчитися брати не окремі ноти, а аккорди. Так легше. Так я вчився, принаймні. Нота – це один отвір. Аккорд – це три отвори. Треба брати ноти на вдиху в нижньому регістрі, це з першого по п'ятий отвори. Згорни губи трубочкою. Отак.
Ді: Отак?
Ді: Так… Чого ти смієшся?
Ді: Що таке регістр?
Ді: Це група отворів, що мають різну висоту звуку, але однаковий тембр.
Ді: Печалька… Я правильно роблю?
Ді: Поки що, так.

Ді раптом прибирає гармоніку від своїх губ.
Пауза.

Ді: Я звільнилася з роботи.
Ді: Справді?
Ді: Так.
Ді: Були якісь вагомі причини?
Ді: І так, і ні.
Ді: То які?
Ді: Я більше не можу це робити.
Ді: Чому?
Ді: Бо це неправильно. Бо це не їхні гроші. Вони їх вкрали. І будують на них собі розкішні палаци. Не рахують витрати. Роблять все це бестолково. Одне будівництво вже триває шість років. І ці гроші просто закопані. В цьому немає ні естетики, ні етики. І головне, що в цьому немає ніякої соціальної потреби. Я не розумію, кому це потрібно. Я повинна будувати школи, лікарні, дитячі садки, театри, філармонії, бібліотеки. Мене цього вчили. І не вчили будувати розкішні, несвоєчасні палаци для крадіїв. І ці жінки. Вони не тим займаються. Вони ж жінки. Де школи? Де лікарні? Де дитячі садки? Де бібліотеки? Де хосписи? Їх ніхто не будує. Вони нікому там непотрібні. Там потрібні лише шоппінг молли та розкішні палаци. А значить, я там теж нікому не потрібна. Бо я соціально некорисна. Я не відчуваю себе корисною. Печалька…

[ Самим важким періодом нашого сумісного з Ді життя за три роки був час, коли вона слухала Ноггано.
Розмова не клеїлася, це вже було зрозуміло. І єдине, що залишалося – їсти. В будь-якій невизначеній чи нервовій ситуації треба їсти. ]

Ді йде до палатки. Потім повертається з неї. Виносить їжу.

[ Війну оголосили, поки Ді добиралася з аеропорту до станції. Оголосили за 15 хвилин до її приїзду, вже не пам'ятаю точно о якій годині. Пам'ятаю лише, що цього як раз вистачило, щоб заблокувати всі інтернет домени окрім .aq.
Я зняв рукавиці та потягнувся до кишені за пачкою цигарок, яка залишилася майже недоторканою з самого мого приїзду. Прибувши на Антарктику я закурив лише раз. З приїздом сюди Ді курити кортіло все частіше. З м'ятої пачки я вибрав одну сигарету, з якої ще не висипався табак. Я закурив. Та одразу сплюнув табачні крихти.
Гранітний мис, Шоколадний мис, Мармуровий мис, Масляний мис. Я з насолодою повторював ці назви у себе в голові. Мені подобалося, що вони звучать так звичайно та повсякденно. Тепер це були назви рідних, близьких місць. І навіть Ді зі своїм поверненням не змогла цього змінити. Їхня рідність підтверджує моє антарктичне підданство. ]

[ Пропливали останні айсберги, наближалися холоди.
Сигарета погасла та прилипла до нижньої губи. Розкурювати знову не варто. На морозі в неї був різкий сухий присмак.
Ді встала. У Ді були рухи дорослої жінки. І інколи це відлякувало. Як інколи відлякували згадки про центральне опалення. Звичні речі тут здаються дивними та недоречними.
Я стискав у кишені анораку книжку. Жадан. Це все, що мені було потрібно тут. За рік я перечитав її 64 рази. ]

'Лиши мені в'язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими форумуваннями.
Мої коридори вільні. Але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.
Лиши мені тепле взуття і сухе волосся…'

Ді повертається з палатки. Сідає на своє місце. В руках у неї кишеньковий ніж, яким вона відкриває консерву.

[ Засніжене летовище… За цей рік я часто уявляв собі аеропорт Мак-Мердо. Я його настільки часто уявляв, що навіть забув як він виглядає насправді. Останній рейс на материк буде 3-го квітня. Це мені повідомили з бази Скотт.
Тепер Ді сиділа ліворуч від мене. Вона навчилася відкривати консерви ножем. І тепер робила це сама. Мені здається, їй це навіть стало подобатися. Вона більше не боялася за свій манікюр. Бо за два тижні від нього все одно нічого не лишилося.
Ді сиділа та спостерігала за птахами. Тепер, в дорозі, вона це робила доволі часто. Їй подобалося чути їхні крики. Особливо, буревісника. Вона ще не знала, що від них жахливо тхне. Бо вони ще жодного разу не наблизилися до нас на потрібну відстань. Тому Ді не вірила мені, що від них жахливо тхне. Ді вони здавалися особливо красивими зі своїм бурим опіренням, яке аж виблискувало на білому снігу.
Коли Ді так сиділа з ножем у руці та повільно пережовувала рибні консерви, мені здавалося, що вона більше не відчуває холоду. Напевно, так і було. Ді більше не звертала уваги на те, як різкий вітер куйовдив її волосся, що вибивалося з-під шапки. Загалом, Ді личила Антарктика. В ній було щось від скандинавів. Вона завжди була надто спокійною, надто стриманою та надто холодною. За три роки Ді жодного разу не влаштувала сцену, не кинула телефон у стінку та не задала жодного дурного питання. Напевно, вона мене дійсно кохала.
Інколи Ді так поївши та просто сидячи намагалася імітувати крики птахів. В неї непогано виходило. Інколи їй навіть відповідали. Тоді Ді вдоволено посміхалася та просила в мене ще шматочок рибної консерви, ніби винагороду за її старання. В такі моменти вона і сама ставала схожою на південно-антлантичного птаха.
Я не знаю, що з нами буде на засніженому летовищі Мак-Мердо. І як я буду змушений пояснювати це Ді. Що ми обоє тепер можемо не мати громадянства. Що ми обоє можливо будемо змушені залишитися на нейтральній території. Єдиній нейтральній території на планеті Земля. Принаймні поки що. І я навіть не можу з впевненістю сказати, що вона захоче тут залишатися зі мною. За ці два тижні багато чого могло змінитися. За ці два тижні, коли я відключив інтернет, щоб Ді не дізналася про війну. ]

Ді: Ді, я повинен тобі в дечому зізнатися.
Ді: В чому саме, Ді?
Ді: Я тобі все ніяк не знав, як сказати. Все підбирав підходящі слова.
Ді: Вже підібрав?
Ді: Ні. Ще ні.
Ді: В чому ти хочеш мені зізнатися, Ді?

[ Що б я не казав Ді, мій голос мені здавався не моїм, зовсім чужим. Тому може і промовляв він не те, що треба було. ]

Ді: У мене є дитина, Ді.
Ді: Справді?
Ді: Справді, Ді.
Ді: І ти мені зараз це кажеш, на середній товщині льоду 1880 м?
Ді: Так, Ді.

Пауза.

Ді: Все добре, Ді. Я здогадувалася.
Ді: Справді, Ді?
Ді: Справді.

Пауза.

Ді: І як давно?
Ді: Від самого початку, Ді.
Ді: Так?
Ді: Так… Печалька…

Пауза.

Ді: Хто це? Хлопчик чи дівчинка?
Ді: Дівчинка.
Ді: Скільки їй років?
Ді: Дев'ять.
Ді: Вже майже доросла.
Ді: Так, Ді.
Ді: І як вона жила без тебе весь цей рік?
Ді: Ну ми зідзвонювалися у скайпі. Як з тобою.
Ді: Печалька… Вона любить тебе?
Ді: Так. І я її теж дуже люблю.
Ді: Це добре, Ді.

Пауза.

Ді: Якого в неї кольору волосся?
Ді: Вона чорнява.
Ді: Як ти.
Ді: Вона взагалі на мене більше схожа, ніж на свою матір.
Ді: Як її звуть?
Ді: Ді.

Пауза. Ді бере Ді за руку.

Ді: Вона займається балетом?
Ді: Так. А чому ти спитала?
Ді: Просто спитала. Багато дев'ятирічних чорнявих дівчат на ім'я Ді займаються балетом.
Ді: Її мати і досі зі мною не розмовляє.
Ді: Печалька…
Ді: Вона тоді суд зі мною затіяла. Але як слідство, отримала тільки менші аліменти.
Ді: І коли ти збираєшся мене з нею познайомити?
Ді: А треба?
Ді: Я хочу з нею познайомитися. Ми ж одружуємося.

[ Я вирішив пройтися.
76-го року народження. Зріст 178 см. Вага 86 кг. Об'єм грудної клітини 110 см. Розмір ноги 44,5. Довжина брюк 32. Одружений. Майже. Телефон +380673210849. Але хто подзвонить? Хто згадає? Застрахований на 35 тисяч євро. Чи не забагато? Зроблені щеплення проти дифтерії, тіфа, стовбняка, поліеміліту та оспи. Группа крові третя, резус фактор негативний. Навіть брати спочатку не хотіли, така рідкісна. Зуби цілі. Зір хороший. Бронхіальні труби функціонують нормально, хоча спостерігається деяка сухість при низькій вологості повітря антарктичних широт. Стать чоловіча. І це до болі відчутно.
Повітря було насичене крихітними хрусталиками криги, котрі опускалися та легким серпанком покривали мій анорак та накопичувалися в швах та складках. Я не відчував їх дотику до лиця та не міг розглянути їх, але поступово мій одяг покривався шаром крижинок.
Тепер вже нічого не буде, як раніше, як було. Сталося якась важлива подія. З тих, що залишають у житті людини слід, що відзначають кінець якоїсь епохи і початок чогось нового.
Крижини, не поспішаючи вливалися в потік, що відходив на північ. Як тільки кромку заливала чиста вода, ще одна крижина відламувалася і йшла у свій шлях. Декілька хвилин потому величезне крижане поле, що знаходилося на півночі від мису, відірвалося та дуже повільно почало просуватися від суходолу. Світ навколо мене руйнувався. Старий, спокійний та звичний ландшафт щезав. ]

[ У 1992 році після розпаду Радянського Союзу, Росія оголосила себе правонаступницею всіх антарктичних станцій СРСР і відмовила Україні в передачі однієї з них.
Станція Вернадського, на якій я пробув рік, була заснована 1953-го року як британська станція "Фарадей". В лютому 1996-го року вона була придбана Україною за символічну ціну в 1 фунт стерлінгів у Британії і була передана Англійським Антарктичним товариством. Ді колись розповіла мені, що одного разу купила квиток на автобус з Брюсселя до Парижа за символічний 1 фунт стерлінгів. Придбати полярну стація за символічний 1 фунт стерлінгів їй і не снилося.
В Антарктиці особливо гостро видно, що сьогоднішній конфлікт насправді не між Україною і Росією. А між Росією та США.
На сьогодні сім країн мають претензії на вісім територій Антарктики. Після Антарктичного договору претензії на території нижче 60 паралелі визнані лише країнами, які їх висунули. Тим не менш, їх іноді відображають на картах Антарктики – та це не означає їх офіційне визнання. Особливу позицію зайняли США і РФ, які не заявляли конкретних територіальних претензій на Антарктику, але які оголосили її зоною своїх інтересів. При цьому обидві держави не визнають претензій інших країн, так само як і претензії один одного.
Держави утворюються і розпадаються. А люди продовжують жити.
Я зупинився.
Біля моїх ніг лежав знівечений висохлий труп пташеняти пінгвіна – зморщений, пожовклий, з жовтуватим відливом, з роззявленим дзьобом та порожніми очницями, які здавалось, хотіли щось сказати, але вже неможливо було зрозуміти, що саме. Крила та коротенькі ноги були витягнуті. На них ще збереглися клаптики лускатої шкіри і пір'я. Таких смертей за останні п'ять місяців я бачив багато. Я роззирнувся навколо та побачив ще трупи птахів, великих та маленьких, кістки, уламки кісток, мов уламки потоплених суден, крила, лапи, голови, хребці. Вони були розкидані на поверхні чи наполовину занесені гуано та засохлим брудом. І станки тварин, і станки гуано зсохлися від постійної сухості антарктичного холоду. Я торгнувся ногою скелету та відчув якусь байдужістьта голод. Я вирішив повернутися.
Чим більше бачиш, тим менше хочеться про це говорити.
Ді розповідала йому про це. Коли вони зідзвонювалися по скайпу. Що в особливо важкі дні не вистачало саме його. І дуже важко було себе стримувати, щоб не вішатися на когось іншого. Бо хотілося тільки спати та їсти. Але ще більше хотілося просто трахатися. І от тепер він це відчув. А може це все війна цьому причиною, цей тваринний страх, який супроводжує її. Але тепер він знав як це, хоча тоді йому здавалося дивним, що Ді ділиться з ним таким та не боїться його втратити. Справа в тому, що Ді і в голову не могло впасти, що це ненормально, так вона звикла до цих тваринних відчуттів на площі, коли в тебе летять світлошумові гранати. Тепер він сам знав це. І дивлячись на понівечений труп тварини він думав тільки про Ді, яка сиділа в ста метрах від нього, але була надто недоступна, бо в такий холод її звісно не трахнеш. Хоча відколи вона прибула на станцію, два тижні тому, він жодного разу про неї так не подумав, бо звик до того, що він постійно сам. ]

Ді залазить у палатку та ставить примус. Дістає рацію.

Ді: Викликаю базу Скотт. Викликаю базу Скотт. Z L YR з мису Ройдс викликає Z L Q з бази Скотт.

Пауза.

Ді: Викликаю базу Скотт. Z L YR з мису Ройдс викликає Z L Q з бази Скотт. Як ви мене чуєте? Прийом.

[ Я говорив дуже чітко, тільки, як мені здалося, дещо відривчасто та схвильовано. Але ніхто ніби і не збирався відповідати, як і всі два тижні до того.
Більше мені сказати було нічого. ]

[ Коли я вийшов з палатки, з моря на мене летів поморник.
Через мить він повернув та полетів вздовж берега на північ, потім знову на південь, зробивши коло в низькому ширяючому польоті. Він став було опускатися на камінь, розпушивши опущений донизу хвіст та витягнувши розчепірені лапи. Часто забив крилами, а потім плавно перейшов на більш повільний мах, прибрав ноги та у віражу повернув у бік непорушного мене.
Він летів крізь падаючий сніг, точно ядерна ракета, швидка та небезпечна. Я вже навіть бачив його зіниці над тяжким крючковатим дзьобом, сірі та коричневі плями на грудях та тверді, точно висічені різцем, лініїї відтороченних білим крил. Недбало, ніби неохоче, птах опустив кінчик крила, розвернувся і, ніби підхоплений потоком повітря, пронісся над моєю головою та полетів на південь.
Я глянув на Ді. Вона нічого не помітила. Але я не втримався. ]

Ді: Геййййййй!!

[ Але мій голос був ледь чутен. Він потонув у крижаних стелях та відбився відлунням лише в глотці та барабанних перетинках. ]

Ді: Чого ти кричиш?
Ді: Просто... Просто захотілося.

[ Ввечері швидкість вітру досягла двадцяти миль на годину. Ми дуже затрималися. Треба було виходити раніше. ]

Ді: Коли ви розлучилися з дружиною?
Ді: Коли Ді було півтора роки.
Ді: Зовсім маленька. Печалька…
Ді: Вона навіть не пам'ятає. Я дуже страждав, коли ми розійшлися. Весь час сварилися через дитину. Я бувало просто приходив до них перші півроку та дивився як Ді грається. Сидів і дивився. Та не розумів, що відбувається. Я боявся втратити її…

Ді посміхається. Ді теж посміхається у відповідь.

Ді: Але тепер я щасливий.
Ді: Ти точно не хочеш трахатися?
Ді: Точно.

Пауза.

Ді: Ді, як звуть твою колишню дружину?
Ді: Ді. А що?
Ді: Ді, мені здається, я знаю твою колишню дружину. Ми з нею знайомі… Але нам не обов'язково зараз про неї говорити.

Пауза.

Ді: Не обов'язково. Але ми можемо, якщо ти, звісно, хочеш.
Ді: Ні, не хочу.

Пауза.

Ді: В неї хтось з'явився. Тому ми і розійшлися… А як ти здогадалася, що це вона?
Ді: Через дитину. Дев'ятирічна чорнява дівчинка на ім'я Ді, яка займається балетом. Я і з твоєю дочкою теж знайома, Ді.

Пауза.

Ді: Навіщо ти поїхав?
Ді: Тому що життя тут інше. Можна мріяти. Все просто. Різне пригадується.
Ді: Що саме?
Ді: Різне. Речі, про які забув багато років тому. Дуже важливі речі, які відбувалися вчора чи десять років тому, але про які ти забув, тому що тобі це неприємно. Як ти ображав людей. Як люди ображали тебе. Але тепер ти їм можеш це пробачити. І собі можеш пробачити. Згадуєш мати, коли тобі було три роки. Як тебе брав на руки батько. Відчай, який ти відчував, коли тобі було п'ятнадцять. Як розходилися і не розходилися батьки. Як вперше побачив груди дівчини. Як вперше напився.
Ді: Це дуже складно – без жінок?
Ді: Інколи так. Схоже на головний біль після п'янки, коли прокидаєшся години о четвертій ранку. Або ще не лягав.
Ді: Печалька… Я через це і не люблю пити.
Ді: Але інколи можна лягти і просто уявити, що ти не один.

[ Високо над головою кружляв алюбатрос.
Чому вони постійно повертаються назад, де народилися? І як вони знають, куди повертатися? Люди втратили частину своїх знань. Вони вважають, що стали розумнішими. Але насправді втратили частину знань.
Ми дуже мало знаємо про місце, де ми живемо. Про місце, де ми удаємо, що живемо. Про його історію. Про людей, що тут жили раніше. Про людей, що удавали, що жили тут раніше. Ні. Ми навіть дуже мало знаємо про людей, з якими живемо зараз. Чи удаємо вигляд, наче живемо. Амундсен та Скотт ненавиділи один одного. Скотт точно ненавидів Амундсена. А Амундсен, думаю, ставився до обіграного ним суперника з іронічним милосердям. Але американці 1956-го року вирішили все ж таки примирити їх та назвали свою станцію саме "Амундсен-Скотт". Без гумору в Антарктиці сдохнеш.
Наш шлюб міг вважатися легітимним тільки на Домінікані. По великому рахунку, ми могли і не одружуватися. Від цього мало що змінилося б. Але я все одно вирішив сказати правду. Головне не проджеріти момент, коли ще можна сказати правду. ]

Ді: Ді, я повинен тобі ще дещо сказати.
Ді: Навіть страшно уявити, що це може бути цього разу.
Ді: Ти дуже здивуєшся, коли ми повернемося назад до Європи.
Ді: Чому, Ді?
Ді: В мене є ще одна дитина.

Пауза.

Ді: Печалька… Скільки їй років?
Ді: Два. Це хлопчик.
Ді: Добре, що ти зараз про це говориш.

Пауза.

Ді: Я не можу на тобі оженитися, Ді.
Ді: Тільки не говори це з таким виглядом, наче тобі і справді шкода, Ді.

Пауза.

Ді: Чому ти не можеш на мені одружитися, Ді?
Ді: Тому що я вже одружений. На матері моєї дитини. Цієї дитини, дворічного хлопчика.
Ді: І ти це мені зараз кажеш, на висоті 2000 м над рівнем моря?

Пауза.

Ді: Не треба було вертатися за сукнею, я так і знала. Це був поганий знак.

[ Зранку ми згорнули палатку та вирушили у дорогу. Мовчки. Йти було важко. Ми йшли вже пів дня, коли я побачив на горизонті гелікоптер. Особливих думок за весь день не було.
Мені почало здаватися, що Ді стало подобатися в Антарктиці. Ми загалом тепер мовчали. Але Ді посміхалася дедалі частіше. Вона тільки оце своє слово "Печалька…" стала дедалі частіше повторювати. Про себе. Не до мене. ]

[ Лопасті гелікоптера підняли хмару снігу, коли машина стала повільно та незграбно спускатися на кригу озера. Вона хотіла бути подібною на птаха. Вся справа в ергономіці – подумав я про себе. Та одразу відігнав і ці так само незграбні думки, як і цей гелікоптер.
Ми з Ді стояли непорушно. Я відчував як жахливий штучний вітер врізався мені в очі, ніздрі, сік обличчя гострими часточками снігу та піску. Ді відвернулася від нього. Коли мотор зупинився, стало видно, що навколо гелікоптера сніг вимітено начисто. Лопасті все ще оберталися, але поступово сповільнювали свій рух. З гелікоптера вилізли другий пілот та технік. Вони мовчки стояли біля машини, роззставивши ноги, і дивилися на нас. Ми, і словом не обмовившись, дивилися на них, відділені півсотнею метрів холодного повітря. Лопасті перестали обертатися.
Другий пілот з важким виглядом розстібнув одну з багаточисленних застібок-блискавок (його руки, ноги, груди та сідниці були всі покриті застібками, ніби йому по професії треба було мати певну кількість органів, які слід було прибирати та застібати, коли вони йому були непотрібні), дістав сигарети та протягнув їх техніку. ]

'Лиши мені в'язані ковдри з довгою ниткою холоду…
Лиши мені тепле взуття і сухе волосся'

[ Наступні 20 років я збирався провести у Ді між ногами. Я дивився на Ді та благав Бога, щоб вона лишилася все ж таки зі мною. Натомість я обіцяв бути чесним та сумлінним. ]

Музика в навушниках

Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині, та й стала кувати.
Сіла на калині, та й стала кувати.

Ой, чого ж , Зозуле, ой, чого ж ти куєш?
Хіба й ти, Зозуле, добро мене чуєш?
Хіба й ти, Зозуле, добро мене чуєш?

Якби не чувала, то би я не кувала,
Про тебе, дівчино, всю правду сказала.
Про тебе, дівчино, всю правду сказала.

Ой, Боже ж мой, Боже, та що я наробила?
Козак має жінку, а є полюбила.
Козак має жінку, а є полюбила.

Козак і має жінку, ще й діточок двоє.
Ще й діточок двоє, чорняві обоє.
Ще й діточок двоє, чорняві обоє.

А я же тих діточок та й не випонаймаю,
З тобой, Марусино, в саду й погуляю.
З тобой, Марусино, в саду й погуляю.

Гуляв і Козаченько неділю й дві ночі,
Прийшов Козаченько до дівчини в гості.
Прийшов Козаченько до дівчини в гості.

Ой, Боже ж мой, Боже, який я й удався,
На чужій сторонці за жінку признайся.
На чужій сторонці за жінку признайся.

Не так же за жінку, як за дві дитини,
Розкололось серце на дві половини.
Розкололось серце на дві половини.
Made on
Tilda